Друга персональна фотовиставка Оксани СУМКО
Відкриття 10 жовтня 2012 р. о 17:00 год
«Я і фотографія – можливо, це випадковість, можливо збіг обставин, а можливо і доля. Шлях, який привів мене до неї як до мистецтва розпочався ще у дитинстві. Це я зрозуміла тільки дорослою.
Мій старший брат працював у фотоательє, і я частенько там бувала, дивилась, як на папері з’являються обличчя. Вдома було багато книжок, гарних знімків, журналів. Я із захопленням передивлялася «Советское фото», розглядала людей, намагалася прочитати їх почуття на обличчях, міста і села, все, що побачив об’єктив. Ці кадри були такі реальні і, разом з тим, такі містичні, бо тих людей вже не було, нині люди вже інші, вони – це мить, яку не повернути, минуле, що залишилося на плівці.
Так через багато років пошуку себе самої, різних книжок, навчань і часу «y», моє життя перевернув маленький фотоапарат. І невеличка стаття в газеті, яка запрошувала до навчання людей талановитих і небайдужих. Потрапивши до фотошколи Олександра Купчинського, я не лише опанувала ази майстерності, але й знайшла себе у спілкуванні з однодумцями – учасниками фотоклубу «White Rabbit». Мені, як, врешті, всім «Кроликам», хочеться донести до людей красу, розповісти про власне бачення життя. Дати можливість глядачам замріятись, почути сміх дитинства, шепіт вітру, зупинитись на мить, замислитись, відчути дотик сонця. Побачити прекрасне, самих себе, моїми очима.
Люблю знімати портрети, саме цей жанр широко представлений на виставці. Усі мої портрети зроблені спонтанно, постановочних серед них немає. Для мене найголовніше в портреті – знайти зв’язок між фотографом и моделлю. Тоді людина забуває про камеру і відкриває душу. Найчесніші моделі – діти, тому їх так легко знімати.
Мене іноді запитують, чому я знімаю гарних жінок на такому «трешевому» тлі, навіщо всі ці руїни, пліснява, бруд? В моєму розумінні, стіни – це світ, який оточує жінку, всі ці торби, авоськи, ремонти… Роль жінки в цьому незатишному світі зводиться до якихось неприродних, механічних функцій. Я намагаюся такими алюзіями нагадати глядачам про справжнє призначення жінки. Ви питаєте, яке саме? Отже, і ви також про нього вже забули!
Полюбляю знімати вуличні сценки, зрежисовані самим життям. Приваблює гра, смислові етюди, почуття. Прагну показати маленький світ однієї або декількох людей.
Уникаю рекламних, беззмістовних знімків. Люблю глибину в кадрі. Вважаю, що творчості може завадити невпевненість у тому, що робиш. Тому навчилася знаходити в самій собі стрижень, на який не впливає думка зовнішнього світу.
Самокритика і найжорсткіший внутрішній відбір – ось що допомагає мені рости. І, звичайно, спілкування з майстрами. Шаленію від Катерини Ломоносової. Дуже поважаю Гарика Аванесяна, Олександра Швеця. Олександр став для мене справжнім двигуном – в першу чергу, його роботи, побачені на виставках в «Сальвадорі Далі» і в інтернеті. Ми переписувалися в мережі, а познайомилися на виставці Національного конкурсу імені Степана Назаренка «Фотопортрет» в Івано-Франківську. Весь час він розповідав, як правильно ловити кадр. А я вмію слухати».